Розвиток монологічної компетентності
у дітей дошкільного віку
Методичні настанови
ЗМІСТ
|
ПЕРЕДМОВА….......................................................................
|
4
|
|
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ
МОНОЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ…………………………………….
|
6
|
|
1.1. Поняття зв’язного мовлення.………………
|
6
|
|
1.2. Змістова
характеристика монологічної компетентності дошкільників…….……………………………………………
|
9
|
|
1.3. Види
дитячих розповідей. …………………………….
|
11
|
|
1.4. Методи та
прийоми навчання дітей монологічного мовлення..……………………………………………………..
|
15
|
|
РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА
НАВЧАННЯ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ МОНОЛОГІЧНОГО МОВЛЕННЯ............................................................................
|
19
|
|
2.1. Методика навчання дітей описовим розповідям ……..
|
19
|
|
2.2. Навчання дітей розповіді за картиною ……………….
|
22
|
|
2.3. Методика навчання дітей переказу літературних творів..........................................................................................
|
29
|
|
2.4. Методика навчання дітей розповіді
з власного досвіду.
|
36
|
|
2.5. Методика навчання дітей творчої розповіді…………...
|
41
|
|
ПІСЛЯМОВА….......................................................................
|
47
|
|
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…........................
|
48
|
|
ДОДАТКИ….………………………………...........................
|
50
|
|
ДОДАТОК А. Схеми складання
та аналізу занять з розвитку мовлення
|
|
|
ДОДАТОК Б. Структурно-опорні схеми
|
|
|
ДОДАТОК В. Зразки
розповідей вихователя та дітей
|
|
|
ДОДАТОК Г. Орієнтовні конспекти занять
|
|
|
ДОДАТОК Д. Ігри та вправи на
розвиток монологічного мовлення
|
|
ПЕРЕДМОВА
Актуальність
теми. Важливим
напрямом формування особистості дошкільника є його мовленнєвий, комунікативний
розвиток, формування мовленнєвої компетентності у різних її проявах
(фонетичної, лексичної, граматичної, діалогічної та монологічної).
Монологічна
компетентність – це оволодіння дитиною навичками розгорнутого, послідовного,
логічного, зв’язного мовлення; складання різного типу розповідей, розмірковування
про предмети, явища, події, друзів; вміння робити елементарні узагальнення,
висновки; виявлення словесної творчості у різних видах мовленнєвої діяльності.
Монологічне мовлення є організованим
видом мовлення, тобто воно потребує спеціального виховання. Зв’язне
висловлювання засвідчує, наскільки дитина оволоділа словниковим багатством
рідної мови, її граматичною будовою, нормами мови і мовлення.
В українській лінгводидактиці проблема
розвитку зв’язного мовлення і навчання розповідання дітей досліджувалися як
педагогами (С. Русова, В. Сухомлинський),
так і методистами (А. Богуш, О. Білан,
Н. Водолага, Н. Гавриш, С. Ласунова,
Л. Фесенко та іншими) [3].
У програмах
розвитку дитини старшого дошкільного віку «Впевнений старт» та програмах
розвитку дитини дошкільного віку «Дитина», «Українське дошкілля», «Світ
дитинства» та інших ставляться завдання навчання дітей розповідання [8; 9; 10; 17; 18].
Розповідання є
однією з важливих форм роботи з
розвитку образного мислення і художньої виразності мовлення; шляхом планового
зв’язного мовлення у розповіді дитина вчиться викладати свої
думки логічно й послідовно. Розповідь свідчить про дитячі
уявлення, переживання, інтереси. Дитячі розповіді допомагають краще зрозуміти
дитину, правильно впливати на неї, сприяють взаєморозумінню і зближенню самих
дітей.
Отже, одним із пріоритетних напрямків навчально-мовленнєвої діяльності закладу
дошкільної освіти є
формування у дітей зв’язного мовлення, вміння самостійно складати різного типу розповіді.
Мета
методичних настанов – розкрити питання навчання дітей дошкільного віку різних
видів розповідання в умовах закладу дошкільної освіти.
Методичні настанови знайомлять студентів спеціальності
«Дошкільна освіта» з базовими термінами
та поняттями: зв’язне мовлення, діалог, монолог, монологічна
компетентність, розповідання, переказування; види розповідей: описування,
розповідь з власного досвіду, розповідь за картиною, творча розповідь, словесна
творчість; методи та прийоми, методика навчання.
У першому розділі методичних настанов розглянуто поняття зв’язного мовлення; охарактеризовано зміст монологічної компетентності
дошкільників; різних видів дитячих розповідей; розкрито методи та прийоми
навчання дітей монологічного мовлення. Другий розділ присвячений методиці навчання дітей
монологічного мовлення, а саме: навчання дітей
описової розповіді,
розповіді за картиною, розповіді з власного досвіду, творчої
розповіді, а
також переказу літературних творів. Додатки містять опорні схеми,
зразки розповідей, конспекти занять, дидактичних ігор, які будуть корисними студентам спеціальності «Дошкільна освіта» під час
вивчення дисципліни «Методика розвитку мовлення і навчання елементів грамоти» та підготовки до
пробних занять з педагогічної практики.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ МОНОЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ У
ДІТЕЙ
ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
1.1. Поняття зв’язного мовлення
Завдання
розвитку зв’язного мовлення посідає одне з головних місць в загальній системі
роботи з розвитку мовлення в закладі дошкільної освіти.
Сучасна
лінгвістика та лінгводидактика розглядають поняття зв’язного мовлення у двох
аспектах – як процес створення зв’язного висловлювання та як продукт мовлення
(текст).
Зв’язним
називають таке мовлення, яке може бути зрозумілим на основі його власного
предметного змісту (С. Рубінштейн) [5].
Зв’язне мовлення
визначається як єдине смислове та структурне ціле, що складається з тематично
та логічно пов’язаних між собою відрізків і відбиває усі істотні сторони свого
предметного світу (А. Богуш, Л. Виготський, М. Жинкін, І. Зимняя, О. Леонтьєв) [5].
Зв’язне мовлення має велике значення для
розвитку інтелекту та самосвідомості дитини, воно позитивно впливає на
формування таких її важливих особистісних якостей, як комунікабельність,
доброзичливість, ініціативність, креативність, компетентність. За допомогою
добре розвиненого мовлення дитина навчається чітко та ясно мислити,
встановлювати контакт з тими, хто її оточує, ініціювати власні ідеї, брати
участь у різних видах дитячої творчості.
На важливість розвитку зв’язного мовлення для
виховання дошкільників вказували відомі педагоги К.Д. Ушинський,
С.Л. Рубінштейн, Г.М. Леушина,
М.М. Поддьяков, Н.І. Кузіна [16].
Існує
два типи зв’язного мовлення:
діалогічне і монологічне.
Діалог – це розмова двох або кількох осіб.
Монолог – це
мова однієї особи, спрямована до слухачів.
Основні ознаки діалогу:
-
складається із
запитань та відповідей,
-
не потребує
розгорнутих речень, доповнюється мімікою, жестами, інтонацією, підтримується
ситуацією;
-
має неповні питальні
та окличні речення;
-
присутня розмовна
лексика;
-
рідше зустрічаються
складні речення.
Основні ознаки монологу:
- більш
розгорнутий, вимагає більшої напруженості пам’яті, уваги, спирається на
мислення;
- використовуються повні і поширені
речення, точні формулювання;
- потребує ретельної попередньої
підготовки,
значного вольового зусилля, композиційних і логічних
умінь;
значного вольового зусилля, композиційних і логічних
умінь;
- не підтримується ситуацією або
запитаннями, адресований не одній людині, а багатьом;
- потребує розгорнутості, повноти,
чіткості та взаємозв’язку окремих частин розповіді;
- зосереджує свою думку на головному
емоційно, жваво, образно;
- потребує вміння одночасно помітити не
тільки предмети, явища, а й зв’язки між ними.
Отже, монологічне мовлення – це більш
складний, довільний, організований вид мовлення, що потребує спеціального
навчання (О. Леонтьєв, Л. Щерба) [5].
Розвиток
з ранніх років логічного мислення
і зв’язної виразної мови дітей є
одним із важливих аспектів підготовки дітей до засвоєння наук в школі, коли
дитині доведеться широко користуватися різними формами мови.
Охарактеризуємо
форми дитячого мовлення в залежності
від вікового етапу формування:
- внутрішнє мовлення (ранній та молодший вік) – мовлення, в
процесі якого дитина засвоює нові слова
і нові граматичні форми, розширює своє уявлення про навколишнє, про предмети і
явища дійсності та їхні зв’язки;
- зовнішнє мовлення (дошкільний вік) – це
мовлення, яке спрямоване до слухачів;
- ситуативне мовлення (ранній та молодший
вік) – мовлення, яке пов’язане з конкретною ситуацією, але не відтворює у
словесних формах зв’язного смислового цілого. Дитина розповідає іншому так,
нібито її співрозмовнику вже добре відомо те, про що вона говорить (Г.М. Леушина) [16];
- контекстне мовлення (дошкільний вік) –
це мовлення, яке вимагає повного опису ситуації, щоб бути зрозумілою без
безпосереднього сприймання цієї ситуації;
- пояснювальне мовлення (старший
дошкільний вік) – це мовлення, яке вимагає
певної послідовності викладу, виділення головних зв’язків і відношень в
ситуації, яку співрозмовник повинен зрозуміти. Наприклад, в цьому віці у дитини з’являється
потреба пояснити товаришу зміст гри, будову іграшки тощо.
У середньому
дошкільному віці діти оволодівають навичками
переказу та розповіді. Водночас із монологічним розвивається і діалогічне
мовлення. В подальшому ці
форми співіснують та застосовуються залежно від умов спілкування.
У дітей
старшого дошкільного віку зв’язне
мовлення досягає досить високого рівня.
Численні
дослідження вітчизняних та зарубіжних науковців (О. Кононенко, С. Ласунова,
Т. Постоян, О. Смирнова, О. Ушакова та
інші) доводять, що на шостому році життя дитина може переконливо, послідовно й
чітко складати описову та сюжетну розповідь на запропоновану тему, висловлювати
міркування, наводити аргументи. У старших дошкільників активно розвивається
мовленнєвотворча діяльність, яка за умови правильного організованого навчання
сприяє розвитку початкових літературно-художніх здібностей дітей, стимулює та
збагачує інші види дитячої творчості (Н. Гавриш, Н. Орланова) [16].
Отже,
особливості розвитку зв’язного мовлення на різних вікових етапах визначають
характер педагогічних дій, спрямованих на формування дитячого мовлення.
1.2. Змістова характеристика монологічної
компетентності
дошкільників
Освітня лінія «Мовлення дитини»,
зокрема «Монологічне мовлення», Базового компонента дошкільної освіти
спрямована на кінцевий результат освітньої роботи –
сформованість монологічної компетентності. На завершальному етапі навчання
дітей старшого віку, за Базовим компонентом дошкільної освіти, дитина
повинна володіти навичками розгорнутого,
послідовного, логічного, зв’язного мовлення, складати різного типу розповіді,
виявляти словесну творчість у різних видах мовленнєвої діяльності [1].
У програмах розвитку дитини дошкільного
віку «Впевнений старт», «Українське дошкілля», «Світ дитинства», «Дитина»
ставляться завдання навчання дітей розповідання [8; 9; 10; 17; 18].
Розглянемо зміст базисного компонента мовленнєвого
розвитку випускника закладу дошкільної освіти в навчально-мовленнєвій та
художньо-мовленнєвій діяльності.
Монологічна компетентність включає:
-
контекстове зв’язне мовлення;
-
розповіді: описові, сюжетні, творчі;
-
переказ;
-
пояснювальне мовлення;
- планувальне
мовлення [1;
5].
У
процесі здійснення завдань навчання монологічного мовлення дитина повинна вміти:
- складати різні види розповідей:
описові, сюжетні, творчі (розповіді-повідомлення, роздуми, пояснення, етюди);
- переказувати художні тексти;
- складати розповіді як за планом
вихователя, так і самостійно;
- розповідати про події із
власного життя, за змістом картини, художніх творів, на запропоновану тему, за
ігровою та уявлюваною ситуаціями, за результатами спостережень та власної
діяльності;
- самостійно розповідати знайомі
казки, вміти пояснювати хід наступної гри, майбутній сюжет малюнка, аплікації,
виробу;
- планувати, пояснювати та регулювати
свої дії.
Таким чином, навчати дітей зв’язного мовлення, в тому
числі монологічної компетентності, потрібно вже з раннього віку. Перед тим, як
вступити до школи, дитина має засвоїти відповідні мовленнєві знання, вміння і
навички, які необхідні їй для спілкування.
1.3. Види дитячих розповідей
У закладі дошкільної освіти дітей навчають двох
основних форм монологу – самостійної
розповіді та переказу.
Переказ – це відтворення своїми
словами літературного зразка.
Розповідь – самостійно розгорнутий
дитиною виклад певного змісту в будь-якій літературно-мовленнєвій формі.
Зміст і завдання навчання дітей кожної вікової групи
зв’язного мовлення визначено у програмі та методичних рекомендаціях «Витоки
мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку» [8].
Для навчання дітей дошкільного віку лінгводидактика
пропонує різні усні тексти (висловлювання): опис, повідомлення,
міркування [5].
Опис
предмета або явища – це виклад характерних ознак, якостей, властивостей,
дій предмета чи явища. Частіше зустрічаються описові розповіді фактичного
характеру: опис картини, предметів, іграшок.
Повідомлення
– тип
мовлення, що характеризується послідовним викладом подій, наголошуванням на
часі їх здійснення. У повідомленні доречні такі вислови: спочатку, потім, відразу, після того, як, сьогодні, торік, вчора,
минулої весни. Повідомлення має незмінні структурні компоненти: початок – середину – закінчення, без яких
воно втрачає цілісність і завершеність.
Міркування – це найскладніший тип
зв’язного висловлювання, який характеризується встановленням логічних зв’язків
між судженнями, що входять до його складу. У міркуванні доводяться будь-які
твердження, зіставляються предмети, явища, наводяться приклади, формулюються
висновки. Воно складається з тез, доведень та висновку. Міркування ґрунтується
на логічному мисленні.
Міркування потребує застосування причинно-наслідкових
сполучників: тому що, так, як, адже,
оскільки, через те що; прислівників, що визначають основу доведень: по-перше, по-друге, внаслідок, зрештою, в цілому.
До міркувань належать висловлювання-інструкція,
висловлювання-пояснення, висловлювання-доведення,
висловлювання-розмірковування.
Обов’язковою умовою формування такого типу
висловлювання є діалогічний, проблемний характер спілкування педагога та дітей
в освітньому процесі.
Усі розповіді можна умовно поділити на розповіді на
наочній і словесній основі, за змістом
– на фактичні і творчі [16].
Фактичні
розповіді –
розповіді, при складанні яких дитина спирається на свої сприймання і пам’ять
(розповідь про конкретні факти, подію).
Творчі
розповіді – вигадані
розповіді, в яких дитина спирається на творчу уяву, використовує свій
попередній досвід, але окремі відомості об’єднують новою ситуацією (розповідь
про якийсь випадок з кимось, про уявні дії і вчинки людей, зображених на
картині; казка, де дійовим особам надаються фантастичні якості (середня, старша
групи).
За формою розповіді можуть бути описові
та сюжетні.
Різновидами описових розповідей є порівняльна,
пояснювальна та вигадана розповідь.
Порівняльна
розповідь –
розповідь, в якій описуються два предмети з контрастними ознаками (дві ляльки,
які по-різному одягнені).
Пояснювальна
розповідь – розповідь
з елементами розмірковування, доведення, у супроводі показу названих дій
(пояснення товаришу, як використовувати той чи інший предмет, іграшку, як
грати в гру).
Вигадана
розповідь –
розповідь, вигадана дитиною (розповідь про те, яку б іграшку зробила дитина або
яку б картину намалювала для подарунка).
Сюжетна
розповідь – це
передача подій, які змінюються в часі, має обов’язково дійових осіб (казка про
іграшки, тобто придумати, як два зайчики жили в лісі, що вони робили; розповідь
про дійових осіб картини, а саме: що вони робили до зображеної події, що
робитимуть потім; розповідь на запропоновану тему).
А.М. Богуш виділяє розповіді на основі сприймання наочності, які проводять, починаючи з
молодшого дошкільного віку. До них належать:
- складання описової розповіді
за картинкою (предметом, іграшкою (молодша група);
- складання сюжетної розповіді
за картиною (молодша група);
- порівняльний опис двох іграшок
(предметів, картин (середня група);
- складання сюжетної розповіді
за серією картин (старша група);
- складання описової розповіді
за змістом пейзажної картини (старша група).
Навчання
розповіді по пам’яті проводять на таких заняттях:
-
переказ літературних творів (середня група);
-
складання розповіді з власного чи колективного досвіду
(середня група);
-
колективне складання розповіді з досвіду (складання
листа, старша група);
-
складання розповіді-опису предмета (картинки, іграшки),
розповіді по пам’яті (старша група).
Навчання
творчої розповіді в старшій групі на основі уяви передбачає такі
заняття, як:
-
складання творчої розповіді за поданим початком
(закінченням);
-
складання творчої розповіді (казки) за опорними
словами;
-
складання казкової історії (творчої розповіді) за
поданим планом;
-
складання творчої розповіді на запропоновану
вихователем тему;
-
складання сценарію на основі короткого літературного
тексту.
Навчання монологічного мовлення відбувається переважно на мовленнєвих
заняттях, метою яких є навчання різних типів розповіді.
В сучасній методиці існує кілька класифікацій видів занять з розвитку
монологічного мовлення:
-
за характером мовленнєвих дій (заняття зі складання реальних і творчих
розповідей);
-
з використанням наочності (складання розповіді на наочній та словесній
основі);
-
за домінуючим психічним процесом (створення розповіді на основі сприймання
наочності, розповіді по пам’яті та творчі розповіді на основі дії уяви) [5].
Отже, з метою
розвитку зв’язного монологічного мовлення в закладі дошкільної освіти
здійснюється навчання дітей дошкільного віку різним видам розповідей.
1.4. Методи та прийоми
навчання дітей
монологічного мовлення
У навчанні дітей дошкільного віку монологічного мовлення використовують
різноманітні методи, як-от: спільне
мовлення, інсценівки з іграшками, коментоване малювання, структурно-синтаксична
схема, метод моделювання та інші.
Розглянемо детальніше деякі з них.
Інсценівки з іграшками – спосіб
активного мовлення, коли розповідь складають спільно вихователь і
діти або тільки діти під керівництвом вихователя. Складання розповіді
супроводжують предметними діями.
Коментоване малювання – метод, який полягає у
тому, що коли вихователь створює ситуацію, яка захоплює цікавою колективною
діяльністю (малювання), це спонукає дітей до активного мовлення, результатом
якої є колективно складена розповідь.
Спільне мовлення -
метод, сутність якого в тому, що вихователь починає фразу, а дитина її
продовжує і закінчує, використовується у молодшому
дошкільному віці.
Структурно-синтаксична схема (для описової та сюжетної розповіді в середній та
старшій групах) – полягає в тому, що педагог непомітно для дитини, без зайвих і важких для засвоєння пояснень, а
лише за допомогою коротких початкових слів подає план-схему опису («Це…», «Він такий…», «У нього є…», «Він може…», «Мені
подобається…») чи сюжетної розповіді («Був собі…», «Одного разу…», «Раптом…», «Тоді…»,
«І став він…»), яку дитина сама доповнює з власної ініціативи [5].
Командний метод – один з найефективніших способів навчання дітей
розповіді. Команда складається з трьох-чотирьох дітей лише за бажаннями
дитини. Командний метод активізує процес зв’язного мовлення, вправляє дітей у
засвоєнні структури висловлювання, привертає їхню увагу до власного мовлення та
висловлювань однолітків, спонукає до оцінки розповідей.
Метод моделювання – метод, який фіксує увагу дитини на побудові
сюжетної лінії, послідовності основних епізодів розповіді. Цей метод,
запропонований Л. Венгером і О. Дяченко, доречно застосовувати під час
навчання переказу, а також складання творчої розповіді.
У навчанні дітей розповіді поряд з методами навчання застосовують також і різноманітні прийоми, основними з яких є: зразок розповіді вихователя, план
розповіді, складання розповіді за частинами, колективне складання розповідей та
інші.
Зупинимося детальніше на деяких з них.
Зразок розповіді – це опис предмета, події, явища, доступний для
наслідування дітьми як за змістом, так і за формою. Зразок розповіді повинен
бути простішим, ніж розповідь для слухання. Зразок повинен мати цінний виховний
зміст, у ньому треба описувати хороші вчинки, дружні почуття тощо. Для
розповіді треба підібрати конкретний факт чи подію, розповідати послідовно, не
відходячи від сюжетної лінії розповіді; мова має бути живою, образною, речення
короткі.
Зразок розповіді застосовується на початкових етапах навчання розповіді, у
випадках постановки перед дітьми нових завдань. Як дидактичний прийом зразок
використовується частіше на початку заняття, а також у
ході його, якщо діти відчувають труднощі у складанні (частковий зразок).
План розповіді – це два-три основних запитання, які визначають
зміст і послідовність викладу. Деколи дітям дають опорні слова, які підказують
план розповіді. В таких випадках план не обов’язковий. За планом може
розповідати одна дитина або декілька дітей. Як правило, після двох-трьох занять
із зразком розповіді план стає самостійним, основним прийомом навчання.
Колективний розбір плану – сутність цього прийому полягає в тому, що
вихователь до складання розповідей обговорює з дітьми окремі питання плану. На
одне й те саме запитання плану вихователь пропонує відповісти декільком дітям.
Наприклад, на запитання «Що трапилось з хлопчиком?» декілька дітей можуть
відповісти по-різному. Цей прийом використовується здебільшого при складанні
дітьми розповідей на початкових етапах (розповіді за картиною або на тему).
Складання розповіді за частинами
або колективне складання розповіді – прийом, який використовується при складанні розповіді за картиною, яку
можна поділити на кілька частин, а також при складанні розповіді описового
характеру з колективного досвіду, коли вихователь поділяє її на дрібніші
частини або підтеми, та коли діти складають колективний лист дітям іншого
закладу, хворому товаришу.
Закінчення дітьми розповіді,
розпочатої вихователем – прийом, який використовується у навчанні дітей розповіді переважно в
старшому дошкільному віці.
Підказування варіантів сюжету,
обставин дій – прийом навчання розповіді,
який сприяє розвитку фантазії.
Запитання – прийом навчання в розповіданні,
який займає другорядне місце. Запитання дітям ставляться, як правило, після
закінчення розповіді для уточнення або доповнення.
Оцінка – важливий прийом навчання
розповіді. Суть її полягає в тому, щоб діти наслідували те, що схвалив
вихователь, і уникали того, що він засудив. Доцільніше давати оцінку по ходу
слухання розповідей. Вихователь повинен у своїй оцінці відмітити спроби
творчості, вдале розкриття сюжету, виразність мови, повноту передачі тощо.
Отже, у навчанні дітей дошкільного віку розповіданню використовують
різноманітні методи та прийоми навчання, які зацікавлюють дітей, роблять
освітній процес більш результативнішим.
РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА НАВЧАННЯ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ МОНОЛОГІЧНОГО
МОВЛЕННЯ
2.1. Методика навчання дітей описовим розповідям
Описування – вид зв’язного висловлювання дитини з цілісним
уявленням про ознаки, якості, властивості, дії предметів або явищ навколишньої
дійсності.
Значення описування:
- вміння виділяти найхарактерніші
ознаки предметів, визначати відмінне і схоже в предметах у процесі їх
порівняння;
- розвиток точності словника,
зв’язного мовлення, логічності мислення;
- розширення кругозору дітей;
- підготовка дітей до проведення
дидактичних ігор на описування.
Навчання
описуванню іграшок, предметів проводиться на заняттях (Є.І. Тихєєва) в усіх
групах закладу дошкільної освіти, а саме:
-
в молодшій групі діти описують
іграшки, предмети при наявності їх за допомогою запитань вихователя;
-
в середній групі – за зразком
вихователя, порівнюють предмети між собою, виділяючи спільне та відмінне;
-
в старшій групі – по пам’яті, за планом
вихователя, складають «загадки» про предмет або його зображення (описують
характерні ознаки предмета, не називаючи його, впізнають його за описом) [16].
Вимоги до підбору іграшок для описування:
- повинні мати
яскраві індивідуальні особливості;
- бажано
демонструвати їх у русі;
- повинні бути
доступними віку дітей;
- враховувати
об’єм знань та програмові завдання.
Опис має здійснюватися за певною логіко-синтаксичною схемою:
-
Назва предмета («Це…»).
-
Загальна характеристика («Він такий…»).
-
Виділення
характерних ознак, елементів, частин («Він має…»).
-
Призначення предмета («Він потрібний для ….»).
-
Дії з предметом («Він може…» або «його можна…»).
-
Ставлення до предмета («Мені так подобається, що
він…»).
Визначимо послідовність навчання дітей описуванню
предметів:
-
Розглядання предметів,
виділення деталей та якостей іграшок, оволодіння відповідним словником (підбирають
іграшки одного найменування, але різні за зовнішнім виглядом).
-
Проводять заняття з
загальним наочним матеріалом (6-8 великих предметів або іграшок).
-
Проводять заняття з
індивідуальним роздавальним матеріалом (іграшки невеликі, різнорідні, але
однакової складності).
Розглянемо структуру заняття в різних вікових групах по навчанню дітей описувати предмети:
-
Організація дітей.
Загадування загадок. Вступна бесіда.
Звернення до досвіду дітей (середня, старша групи). Показ та розглядання
іграшок. Читання віршів.
-
Основна частина. Описування іграшок за запитаннями вихователя
(молодша група), за зразком вихователя (середня група), описування групи
іграшок (ІІ півріччя середньої групи). Описування за планом вихователя (3-5
запитань), по пам’яті, складання дітьми порівняльних розповідей, загадок,
розповідей-етюдів (старша група). Хорове звуконаслідування. Ігрові вправи з
іграшкою (молодша, середня групи).
-
Підсумок та аналіз.
Охарактеризуємо прийоми навчання дітей описування:
-
описування іграшок за
запитаннями вихователя (молодша група);
-
ігрові вправи з
іграшкою (молодша, середня групи).
-
зразок вихователя (середня
група);
-
описування групи
іграшок (ІІ півріччя середньої групи);
-
запитання (усі
групи);
-
план (наприклад: Як
називається іграшка? Якого вона кольору, форми? З чого зроблена? Як з нею можна
гратися? Або: Що це? З чого зроблено? Якого кольору? (форми)? Для чого
потрібно? Де його зробили? (старша група);
-
описування по пам’яті
(наприклад, описати свого собаку, свої іграшки, вулицю, кімнату, одяг, об’єкти
природи, знаряддя праці, швейне приладдя (старша група);
-
складання дітьми
порівняльних розповідей (старша група);
-
складання дітьми
розповідей-етюдів - невеликих образних описів об’єктів та явищ природи, творів
прикладного мистецтва (квіточка, серветка (старша група);
-
аналіз (усі групи).
Уміння
описувати предмети закріплюється в інших видах діяльності (образотворчій,
рольових іграх, конструюванні тощо).
Отже, вчити дітей дошкільного віку складати описові розповіді – дуже
важливий аспект їхнього розвитку. Уміння дитини точно, лаконічно й образно
описати предмет сприяє удосконаленню її мовлення, мислення, пам’яті.
2.2. Навчання дітей розповіді за картиною
Картина – це ефективний засіб розвитку
зв’язного мовлення дітей дошкільного віку. Її переваги над іншими дидактичними
засобами досить детально розкрито
у методичних посібниках та
підручниках з педагогіки (М. Коніна, Е. Короткова, Л. Пеньєвська, Є.
Михєєва, С. Русова та інші) [5].
Розповідання за картиною – це складна
розумова діяльність, в якій мають місце аналіз, синтез, порівняння, умовивід.
Значення навчання дітей розповіді за картиною:
- розвиток зв’язного мовлення, самостійного розповідання;
- виховання якостей, потрібних для успішного навчання в школі.
Методику навчання дітей розповіданню за картинами досліджували А.М.
Бородич, Е.П. Короткова та інші [16].
Картину як засіб навчання дітей використовують в
усіх вікових групах, починаючи з раннього віку. У першій молодшій групі на
початку року заняття з картиною проводяться з підгрупами дітей, а в другій
половині року – з усією групою.
Для роботи з дітьми використовують
картини, які розрізняють за такими критеріями:
-
формат (демонстраційні та роздаткові);
-
тематика (світ природний або предметний, світ стосунків та світ мистецтва);
-
зміст (художні, дидактичні, предметні, сюжетні);
-
характер (реальне, символічне, фантастичне, проблемно-загадкове,
гумористичне зображення);
-
спосіб застосування (атрибут для гри, предмет обговорення під час
спілкування, ілюстрація до літературного чи музичного твору, дидактичний
матеріал під час навчання або самопізнання довкілля тощо) [5].
Підбір картин у різних вікових групах здійснюється наступним
чином:
-
молодша група – використовують прості сюжети з
дитячого життя, свійських тварин («Кішка з кошенятами», «Гра з лялькою», «Таня на
прогулянці», «Рятуємо м’яч»);
-
середня
група – сюжетні картинки з життя
сім’ї, закладу, громадського життя («Зимові розваги», «Наша Таня», «На святі»
та інші);
-
старша група – картини зі складнішим сюжетом («Випадок на
річці», «Зимові розваги», «Пригода в лісі» та інші).
Проведення занять з навчання дітей складання розповіді за картиною має три структурні частини:
-
організація сприймання;
-
розглядання дітьми картини;
-
навчання розповіді за змістом картини.
Які ж особливості проведення занять у різних
вікових групах?
У молодшій групі:
-
загадування загадки про головного персонажа картини;
-
сюрпризний момент;
-
звернення до власного досвіду дітей, який пов’язаний із змістом картини («Вам
подобається будувати з кубиків?» «Що найчастіше ви будуєте?»);
-
розглядання картини;
-
запитання (3-4) за картиною («Що це?
Хто це? Що робить? Що несе? Кого зустріла?»);
-
пояснення вихователя;
-
розповідь вихователя за змістом картини;
-
читання віршів, потішок, невеликих оповідань;
-
пригадування невеличких знайомих віршів;
-
хорове звуконаслідування, імітація рухів.
У середній групі:
- звернення
до власного та колективного досвіду дітей;
- розв’язання
проблемної ситуації;
- розглядання
картини;
- запитання за змістом картини (5-7);
- розповідь вихователя за змістом
картини;
- складання розповідей за
запитаннями (початок року), за зразком
вихователя (з 2 половини року);
-
читання віршів, невеликих оповідань;
-
пригадування невеличких знайомих віршів;
-
лексико-граматичні вправи.
У старшій групі:
-
вступне слово педагога або вступна бесіда (узагальнювальна розмова про пори
року, життя тварин, людські стосунки);
-
звернення до власного досвіду дітей;
-
розглядання картини;
-
запитання (8-10), які стимулюють уяву дітей («Як ви гадаєте, діти, хто і як
допоміг хлопчикам?» Або: «Скажіть, як хлопчики вибрались з лісу?»);
-
складання розповіді за планом вихователя;
-
читання віршів, невеликих оповідань;
-
пригадування невеличких знайомих віршів;
-
лексико-граматичні вправи.
Під час самостійного розповідання, як зазначає Є. Тихєєва, дитина має вміти дотримуватися структури
розповіді (початок, середина, кінець), комбінувати слова в різних
словосполученнях.
До розповідей дітей ставляться такі вимоги:
-
повинні бути змістовними;
-
логічно послідовними;
-
граматично правильними;
-
точними;
-
виразними;
-
зрозумілими слухачам;
-
достовірними;
-
короткими;
-
самостійними;
-
цілеспрямованими.
Одним з підготовчих прийомів
навчання розповідання за картиною є розглядання та запитання за її змістом. Запитання можна згрупувати таким чином:
-
запитання на відтворення змісту картини, ілюстрації, іншого виду наочності;
-
запитання, спрямовані на те, щоб дитина пов’язала прослухане зі змістом
наочності;
-
запитання, спрямовані на те, щоб дитина пов’язала зміст розповіді з
особистим досвідом;
-
запитання, пов’язані з розкриттям того чи іншого образу;
-
запитання, що спрямовують увагу дітей на засоби виразності;
-
проблемні запитання («Як ви вважаєте, на картині зображено вихідний чи
буденний день? Поясніть, як ви це зрозуміли»).
У методиці розвитку мовлення дітей молодшого
віку провідними прийомами навчання розповіді за картиною є:
-
запитання;
-
підказки;
-
повторення дітьми окремих слів і речень;
-
розповідь вихователя;
-
схвальна оцінка вихователя.
У навчанні дітей середнього
дошкільного віку застосовують наступні прийоми навчання розповідання за
картиною:
-
повний зразок розповіді вихователя (на початкових етапах навчання);
-
частковий зразок;
-
зразок-дублер (повторення зразка від іншої особи);
-
колективне складання дітьми розповіді за картиною (коли за однією частиною
картини складає розповідь вихователь, а за іншою – діти);
-
аналіз розповідей дітей (виділення позитивних моментів, висловлення
пропозицій, заохочення дітей («А як інакше можна сказати? Скажіть про це
по-своєму»).
Для старших дошкільників результативними прийомами
будуть:
-
зразок розповіді (у випадках, коли цього потребує ситуація);
-
план розповіді (спочатку педагог разом з дітьми детально аналізує складений
ним план, потім пропонує їм скласти план самостійно);
-
структурно-синтаксична схема розповіді (розроблена Л. Шадріною);
-
супровідне мовлення або прийом спільного мовлення;
-
розповідь командами;
-
складання дітьми розповіді фактичної за змістом;
-
зразки розповідей дітей;
-
план-вказівка;
-
придумування назви до картини;
-
складання розповідей за ілюстраціями;
-
складання порівняльного опису двох картинок, іграшок або предметів (гра
«Бюро знахідок» – підбирають 4-5 пар
предметів, схожих за деякими ознаками, наприклад, два автомобілі, двох зайців,
дві ляльки та описують їх, порівнюючи);
-
складання порівняльного опису репродукцій пейзажних картин;
-
складання розповідей за серією картин;
-
оцінювання та аналіз розповідей самими дітьми (вихователь вказує на
помилки, пропонує інші варіанти).
Розглянемо детальніше методику навчання дітей розповіді за серією картин, яка є ефективною у роботі з дітьми [5].
Сучасна методика застосування серій сюжетних картин для розвитку зв’язного
мовлення старших дошкільників розроблена російським методистом О.
Смирновою, яка є також автором серії картин. Серія картин передбачає послідовне
розгортання сюжетної лінії, чітко визначені композиційні частини розповіді
(перша картина – початок, зав’язка; друга, третя – розкриття основного змісту;
четверта або п’ята – закінчення). Методика проведення цього виду занять охоплює
п’ять способів подання дітям картин.
Перший спосіб передбачає послідовне розглядання картин (на
початку заняття відкрита тільки перша). Перед тим, як відкрити наступну
картину, вихователь пропонує дітям відгадати, що на ній зображено. Тільки після
дитячих відповідей педагог відкриває наступну картину. До кожної з картин
вихователь підбирає 1-2 запитання та 1-2 завдання (вправи, ігри, творчі
завдання). За кожною картиною складається розповідь, яка поступово
ускладнюється: спочатку тільки за змістом першої картини, потім – першої та
другої, потім – першої, другої та третьої тощо.
Другий спосіб полягає в тому, що вихователь показує дітям
відразу всі картини, які вони самі повинні розмістити в логічній послідовності.
Потім заняття відбувається за стандартною схемою – послідовне розглядання
кожної картини за запитаннями та складання розповідей.
Третій спосіб – показ картин, при цьому три перші картини
закриті, остання – відкрита. В першій частині заняття діти колективно творчо
фантазують щодо початку розповіді. Потім послідовно відкриваються усі картини і
складаються розповіді.
Четвертий спосіб характеризується тим, що на початку заняття
вихователь відкриває першу та останню картини. Після фантазування про зміст
середніх картин діти послідовно розглядають решту та складають за ними
розповіді.
П’ятий спосіб полягає в тому, що картини відкривають через одну.
Методика заняття зберігає логіку.
Отже, практика застосування цього виду занять доводить, що найефективнішим
способом організації розповіді є розповідь
командами. Це не тільки спосіб забезпечення високої мовленнєвої активності,
а й засіб розвитку зв’язності та стимулювання творчих проявів дітей.
На думку О. Ушакової, в старшому
дошкільному віці потрібно урізноманітнювати методичні прийоми навчання
розповідання, серед яких:
- співвідношення
фраз тексту з ілюстраціями («Знайди картинку до таких слів…»);
- оцінювальне
ставлення до картини, ілюстрації;
- порівняльний
аналіз ілюстрації та картини на одну
і ту саму тему (співставлення розкриття теми різними видами мистецтва);
- порівняння
ілюстрацій різних художників до
одного і того самого твору;
- обговорення
ілюстрацій до творів, створених
дітьми [3].
З метою створення зв’язного
виразного розповідання та елементів особистої творчості для старших дошкільників будуть ефективними
наступні прийоми роботи з картиною:
- прийом
«входження в картинку» (розробила Є. Тихєєва) – дітям пропонують заплющити очі й уявити, що вони потрапили в картинку («Що ви там
почули?», «Що відчули?», далі будується послідовна розповідь);
- прийом «розфарбовування» в уяві ілюстрації, картини для того, щоб вона
ожила;
- творче
завдання «віртуальні діалоги» (діти уявляють себе певним персонажем і передають
діалог від імені героя);
- прийом опису внутрішнього стану дійових осіб
(за А.М. Богуш) [3].
Отже, комплексний підхід до планування та організації навчання дітей
розповідати за картиною сприятиме формуванню в них навичок складати розповіді
різних видів, збагаченню їхнього мовлення [4].
2.3. Методика навчання дітей переказу
літературних творів
Переказ – це свідоме відтворення
дитиною художнього твору усною мовою, це метод розвитку зв’язного монологічного
мовлення дітей.
Завдання педагога – підвести дітей до активного, творчого наслідування чужого тексту,
допомогти його засвоїти.
Значення переказу для
всебічного розвитку дітей:
- закріплення знань дітей про
навколишній світ, життя та побут людей тощо;
- розвиток мовлення дітей (збагачення
та активізація словника, удосконалення граматичної сторони мовлення, розвиток
зв’язного мовлення);
- виховання морально-етичних
якостей особистості (аналіз та оцінка поведінки літературних героїв);
- формування інтересу до
літератури.
Великого
значення переказу надавав К.Д. Ушинський
для формування уваги, мислення, волі дітей. Питанням навчання переказування
дітей дошкільного віку приділяли увагу Є.І. Тихєєва та Є.О. Фльорина. Методику
навчання дошкільників переказуванню висвітлюють Г.М. Леушина, Л.О. Пеньєвська, А.М. Бородич [16].
Які способи організації переказу
використовують у навчанні дітей?
- за малюнками (1 раз читають твір, проводять бесіду, на занятті з малювання
діти малюють малюнки, на наступному занятті переказують по власних малюнках)
(середня група);
- переказ твору по частинах, або одна дитина починає, а
друга – закінчує (старша група);
- за планом вихователя (старша група);
- повний переказ – передбачає передавання змісту, всього художнього твору (старша
група);
- вибірковий переказ – передбачає відтворення окремого епізоду художнього
твору (старша група);
- цілісний переказ – одна дитина переказує весь текст (старша група);
- колективний переказ – діти по черзі промовляють текст твору (старша група);
- творчий переказ (старша група) – це
не дослівне відтворення тексту, а виконання творчих завдань, наприклад переказ
від першої особи (від імені героя), придумування нового початку, закінчення, чи
епізодів, про які в тексті лише згадується, введення нових персонажів [13].
Переказування
літературних творів на заняттях проводиться в середній і старшій групах.
У молодшій групі окремих занять на переказування не проводиться, а лише готують дітей до
цього, навчають їх переказувати добре відомі казки, оповідання за допомогою
вихователя. Діти переказують прослуханий твір, відповідаючи на запитання
вихователя.
У середній групі дітей вчать переказувати невеликі казки й оповідання, знайомі дітям або
прочитані на занятті.
У старшій групі діти повинні
навчитися зв’язно, послідовно й зрозуміло переказувати літературні твори
(казки, оповідання) без допомоги запитань вихователя, передаючи зміст твору та
діалог дійових осіб, характеристику персонажів, виявляти власне ставлення до
героїв та їхніх вчинків.
Визначимо вимоги до художніх творів:
- твори повинні бути пов’язані з дитячим досвідом;
- мати виховну цінність, ідейну спрямованість, чітку композицію,
послідовність дій;
- бути зразками дитячої художньої
літератури;
- мають бути написані літературною мовою, з доступним для дітей словником,
без складних граматичних форм, з
короткими чіткими фразами;
- у творах повинна бути пряма мова (народні
казки).
Отже, загальними вимогами до художніх творів є:
- доступність;
- чітка композиція;
- динамічність сюжету;
- проста, образна, з діалогом мова;
- невеликий розмір;
- виховна цінність [13].
Як здійснюється добір художніх творів для переказу в
різних вікових групах?
Середня група: добираються твори з простим динамічним сюжетом, невеликі за розміром:
«Прийшла весна», «Найкраща», «Суперечка» Л. Толстого; «Свято», «Кубик» Я. Тайца; «Про сніговий колобок», «Помічники» Н. Калініної.
Казки: «Котик і півник», «Рукавичка»,
«Козенята і вовк», «Колобок» К. Ушинського.
Старша група: добираються складніші і більші за розміром казки і оповідання: «Дві
кізочки», «Про двох цапків» М. Коцюбинського; «Кісточка», «Кошеня» Л. Толстого, «Ледача подушка» В. Сухомлинського,
«Чого синичка повеселішала» Ю. Ярмиша, «Умій почекати», «Півник з родиною»
К. Ушинського.
Казки: «Колосок», «Колобок», «Котик, півник і лисиця». Можна пропонувати для переказу 2-3
добре відомих оповідання, близьких за темою, а також казку або оповідання за
вибором дітей.
З ІІ півріччя старшої групи – добираються оповідання з певною моральною спрямованістю, описові твори –
про природу, життя тварин: «Кісточка», «Два товариша» Л. Толстого, «Чарівне
слово», «Просто бабуся», «Сині листочки»,
«Погано» В. Осєєвої, «Їжак» М. Пришвіна, «Камінь» В. Сухомлинського.
Казки: «Кривенька качечка», «Лисичка-сестричка і
сірий вовк». Крім творів класиків минулого, слід використовувати твори сучасної
дитячої літератури. Переказ планується 1 раз на місяць.
Підготовка вихователя до заняття включає:
- підбір літературного твору;
- продумання структури заняття, прийоми керівництва дітьми;
- ознайомлення зі змістом твору;
- продумання пояснення незнайомих слів (наприклад, заміна синонімом: короб –
кошик; пояснення напередодні за допомогою картинки: єнот (перед читанням, в
ході читання);
- вправляння у виразному читанні.
Розглянемо послідовність навчання переказу дітей молодшої групи:
-
Вступна бесіда з
використанням іграшок, ілюстрацій, театру тощо.
-
Розповідання знайомої
казки з використанням наочності (фланелеграфу, театру, іграшок, картинок тощо).
-
Бесіда за змістом.
Конкретні запитання із стимулюючими словами, моделювання (кольорові моделі,
моделі за розміром, намальовані моделі).
-
Спільний переказ,
колективний переказ, переказ за моделями,
з атрибутами або костюмами до казки, поради-завдання, спонукальні слова,
звуконаслідувальні вправи тощо.
-
Схвалення дітей, які
виявили бажання переказувати.
Структура заняття в середній групі:
-
Вступна бесіда (2-3
запитання). Повідомлення мети.
-
Читання літературного
твору з показом ілюстрацій (казка – 1
раз).
-
Бесіда за змістом із
використанням наочності. Запитання на з’ясування характеру, настрою, стану
персонажів.
-
Повторне читання
з вказівкою: слухати уважно і запам’ятовувати, бо будете переказувати.
Вибіркове читання окремих складних епізодів тексту (за необхідності).
-
Переказування твору
дітьми (з використанням ілюстрацій, за ролями, за частинами (командами), за
розгорнутим словесним планом (дитячими малюнками).
-
Позитивна оцінка та
аналіз дитячих переказів, гра в казку (перехід до гри-драматизації,
самостійної художньої чи ігрової діяльності) [2].
Структура заняття в старшій групі:
-
Вступна бесіда.
Повідомлення теми, мети.
-
Вказівки на
сприймання твору. Виразне читання твору – 1-2 рази.
-
Бесіда за змістом
твору з використанням наочності (репродуктивні запитання: Хто? Що? Який? Куди?;
оцінювальні запитання: Чому? Навіщо? Як треба?).
-
Повторне читання
твору (якщо в ході бесіди виявлено, що діти добре зрозуміли твір, то можна не
читати).
-
Коротка бесіда на
з’ясування характерів персонажів, засобів інтонаційної виразності.
-
Дається пауза з
вказівкою: «Всі подумайте, як ви будете розповідати».
-
Переказування твору дітьми. Складання плану
переказу разом з дітьми. Метод моделювання, вказівки, керівництво дитячими
переказами.
-
Аналіз, оцінка та
взаємоаналіз дитячих переказів.
Прийоми навчання
переказу:
- інсценування за ролями – вихователь
бере на себе роль автора, допомагає дітям розподілити ролі, підібрати атрибути,
костюми (молодша група);
- спільне переказування
вихователя й дитини (молодша, середня групи);
- моделювання (використання
геометричних фігурок – моделів однакової та різної форми та розміру, але різних
за кольором (трикутник – лисичка або півник, коло – жабка, овал – зайчик) (молодша,
середня групи);
- вказівки (нічого не забувати та
нічого не додавати від себе; переказувати голосно, щоб усім добре було чути;
змінювати голос за героєм, щоб було цікаво слухати (середня група);
- запитання (усі групи);
- заохочення (усі групи);
- підказування (усі групи);
- відображення переказування
(дитина повторює за вихователем фрази від початку) (середня група);
- переказ за ролями чи за
частинами (командами) (середня група);
- навідні запитання (усі групи);
- словесний план (це може бути добірка ілюстрацій до тексту казки чи
оповідання, яку діти з вихователем розміщують послідовно, або ж дитячі малюнки
(середня група);
- гра-драматизація (середня, старша групи);
- придумування свого варіанту казки (старша група);
- переказ 2-3 добре знайомих оповідань, близьких за задумом, темою (старша група);
- переказ творів за планом, за ілюстраціями та без будь-якої опори (старша група);
- заданий переказ твору вдома (старша група);
- переказ твору за вибором дитини (старша група);
- виправлення помилок дітей (середня, старша групи);
- розбір дитячого переказу (старша група);
- оцінка, аналіз розповідей дітей (середня група – позитивна оцінка
вихователем, старша група – аналіз дітьми).
У старшій групі використовують такий прийом навчання дітей переказування
художніх творів як переказ за власними
малюнками [13].
Охарактеризуємо детальніше етапи
переказу за власними малюнками:
І етап – на занятті з художньої літератури ознайомити дітей з художнім твором,
провести бесіду за його змістом.
ІІ етап – на занятті з малювання запропонувати дітям намалювати за змістом
прослуханого вже знайомого твору (звернути увагу, щоб до всіх епізодів були
малюнки).
ІІІ етап – на мовленнєвому занятті діти переказують текст за власними малюнками.
Таким чином, вихователь сам добирає, якими методичними прийомами відповідно
до вікової групи вчити дітей переказувати художні тексти.
2.4. Методика навчання дітей розповіді
з власного досвіду
Розповіді з власного досвіду – це розповіді про реальні події, свідками або
учасниками яких були самі діти. Зміст цих розповідей складає матеріал,
сприйнятий ними раніше та збережений у пам’яті, а потім відтворений в уяві.
Питання навчання дітей розповідання з власного досвіду досліджували Є.І. Тихєєва,
Н.Ф. Виноградова та інші [16].
Значення розповідей з власного досвіду:
-
розвиток інтелектуальних та мовленнєвих здібностей дитини, виявлення її
індивідуальності;
-
систематизація життєвого досвіду;
-
формування вміння чітко, зрозуміло, послідовно висловлювати свої враження,
переживання, ділитися спостереженнями у
зв’язному мовленні без опори на наочність.
У методиці навчання дошкільнят виділяють види розповідей з власного досвіду:
-
колективні – розповіді, в яких відображено колективний досвід
(про події, в яких брали участь усі діти групи,
наприклад, про свято, екскурсію);
-
індивідуальні – розповіді, що відображають індивідуальний досвід
дітей (про вихідний день, подорож з батьками, улюблену іграшку, свого друга).
Н.Ф. Виноградова пропонує різні
види розповідей про природу, а саме:
- праця в
природі («Хто обідав в пташиній їдальні»);
- сюжетні
та описові розповіді на основі бесід, читання книжок, розглядання картин («Що
трапилось на річці весною», «Як звірі живуть взимку»);
- описові
розповіді на основі порівняння різних пір року («Наша ділянка взимку і
влітку»);
- описування пейзажної картини;
- описова
розповідь про окрему пору року («Моя улюблена пора року», «Що ти знаєш про
осінь»);
- описова
розповідь про окреме явище природи («Гілка бузку», «Осінній букет»);
-
розв’язання мовних логічних задач (дітям доводиться шукати відповідь на якесь
запитання, продовжувати розпочату вихователем розповідь-загадку про природу) [11].
Темами розповідей можуть бути конкретні події («Як ми годували
птахів», «Як ми готували подарунки для мам») або такі, що орієнтують дитину на
самостійний вибір фактів для розповіді («Розповідь про цікаву людину»,
«Улюблена книжка», «Літній відпочинок»). Для дітей старшого дошкільного віку
науковці пропонують використовувати абстрактні теми «Розкажи про смішний
випадок», «Розкажи про красу природи».
У молодшій групі вихователь у процесі щоденних розмов з дітьми
вчить їх зв’язно, зрозуміло, поширеними реченнями розповідати про свої
враження, пережите, почуте. Поступово привчає дітей не лише брати участь у розповіді, а й слухати інших,
доповнювати та уточнювати їх.
У ході розмов застосовуються наступні прийоми:
-
пригадування якоїсь події (наприклад, новорічного свята у групі,
спостереження за котиком чи хом’ячком, екскурсії по території закладу
дошкільної освіти);
-
використання окремих предметів, які
пов’язані з певною подією (коробка
з новорічними прикрасами, карнавальні маски, фотографії новорічного свята тощо);
-
бесіда;
-
запитання;
-
спільне мовлення (вихователь починає фразу, а дитина продовжує її), що
супроводжується рухами, жестами, звуконаслідуванням тощо;
-
узагальнена розповідь вихователя.
Навчання розповіді з власного досвіду вводиться в середній
групі, де діти з допомогою вихователя вчаться складати розповіді з власного
досвіду.
Структура заняття в середній групі:
-
Вступна бесіда. Розглядання малюнків. Декламування віршів. Виконання
пісень.
-
Розповідь вихователя з власного досвіду. Прийом узагальненої розповіді.
Спільна розповідь.
-
Аналіз та оцінка дитячих розповідей.
Прийоми навчання розповіді з власного досвіду в
середній групі:
-
бесіда;
-
запитання;
-
зразок розповіді вихователя;
-
доповнення розповіді описом власних переживань, вражень;
-
нагадування;
-
вказівки.
Зразок розповіді вихователя має
відповідати таким вимогам:
-
в основі повинен бути конкретний
факт чи подія;
-
мати виховну цінність;
-
бути доступним дітям.
Зразок розповіді повинен мати чітку структуру:
-
описування часу і умов, в яких відбулася подія;
-
описування, як розгорталася подія;
-
закінчення події.
Крім традиційного прийому зразка вихователя, сучасні методисти рекомендують
застосовувати активніші прийоми навчання
дітей розповіді:
- прийом
узагальненої розповіді про колективний або індивідуальний досвід передбачає
спільну розповідь вихователя та дітей, в якій педагог лише визначає головні
напрями повідомлення (ключові фрази), а діти продовжують, доповнюють,
завершують його;
- розповідь
вихователя із власного досвіду (зразок) – це найоптимальніший прийом
навчання дітей.
Діти старшої групи повинні зв’язно, послідовно й
емоційно самостійно розповідати про випадки з свого життя. Діти за допомогою
педагога мають засвоїти структуру розповіді, навчитися продумувати слова, стежити
за логічністю викладення подій.
Структура заняття в старшій групі:
-
Вступна бесіда. Мотивація мовленнєвого завдання (підготовка репортажу).
-
Подання розгорнутого плану майбутньої розповіді. Малюнок дитини як модель
власної історії. Розповіді командами.
-
Аналіз дитячих розповідей. Самоаналіз. Взаємоаналіз розповідей [2].
Прийоми навчання дітей розповіді з власного досвіду в
старшому дошкільному віці:
- відтворення спільного досвіду – підготовка репортажу про подію (вихователь може запропонувати дітям підготувати
випуск газети про свято чи якусь подію, що сталась у групі для батьків, дітей
іншої групи);
- розгорнутий план розповіді (особливо в навчанні дітей розповіді з індивідуального досвіду);
- розповідь командами (вихователь разом з дітьми обговорює план майбутньої розповіді,
визначає теми та пропонує вихованцям розділитися на команди, кожній вибрати
будь-яку частину розповіді, підготуватися);
- складання листа – один із найцінніших прийомів
розвитку зв’язного мовлення (Є. Тихєєва) [16].
Складання листів – це один із видів розповідей по пам’яті, якому
навчають у старшому дошкільному віці.
Розглянемо мотиви для складання листів з
дошкільниками:
-
бажання когось запросити (лист-запрошення);
-
прояв уваги до товариша, працівника закладу дошкільної освіти;
-
звернення до цікавої людини (художника, письменника, народного умільця
тощо);
-
бажання налагодити контакт з дітьми із іншого закладу (в іншому місті,
країні);
-
бажання когось привітати (лист-вітання татові, мамі, бабусі);
-
звернення на теле- чи радіо- передачу (лист-замовлення) [2].
Послідовність складання листа з дітьми старшого дошкільного віку:
-
Вступна бесіда (зачитування отриманого листа або бесіда на тему «Пошта»).
-
Підбір і розгляд письмового приладдя, необхідного для написання листа
(конверт, ручка, аркуш паперу).
-
Розбір плану листа, обговорення найбільш вдалих виразів, звертань.
Колективне складання листа дітьми із записом вихователя.
-
Зачитування листа та доповнення його. Адресування конверта (прямої та
зворотної адреси).
-
Підбір дитячих малюнків, робіт для адресата.
-
Доручення про відправлення листа (відправка у поштову скриньку на прогулянці, під
час екскурсії).
Отже, складання листа – це колективна розповідь, яка має свою структуру та
зміст. Цей вид заняття планують та проводять лише у старшому дошкільному віці.
2.5. Методика навчання дітей творчої розповіді
Творча
мовленнєва діяльність виникає в дошкільному віці у процесі спілкування
дитини з ровесниками та дорослими, активного пізнання
нею довкілля.
Словесна творчість – це спеціально організований мотивований процес складання дитиною твору в
будь-якій формі, що відповідає певним літературним нормам.
Проте
досягнення цієї норми можливе лише за певних умов: розвитку психічних процесів, насамперед творчої уяви,
розвитку всіх сторін мовлення, багатого життєвого досвіду дитини, спеціально
організованого навчання та правильного обраного засобу розвитку словесної
творчості [14].
Одним з
найефективніших методів розвитку словесної творчості є творче розповідання як продуктивна діяльність, результатом якої є
зв’язна, логічно послідовна розповідь сюжетного чи описового характеру.
Творча розповідь – це розповідь дитини
з елементами домислу та фантазії,
в основі якої лежить творча уява.
У дітей
дошкільного віку переважає відтворююча уява, особливо це проявляється в ранньому та молодшому дошкільному віці. У
дітей старшої групи виникає творча уява [15].
За змістом творчі розповіді
бувають:
-
реалістичні;
-
з елементами
фантазування (придумування казок).
Питання
навчання дітей творчого розповідання розкривається у наукових працях Є.І. Тихєєвої,
Є.О. Фльориної, Л.О. Пеньєвської,
Н.П. Орланової, Е.П. Короткової, О.С. Ушакової,
Н.Ф. Виноградової, А.М. Бородич [16].
Значення творчих розповідей:
- розвиток мови (оволодіння усною
мовою, вираження своїх думок);
- підготовка дітей до навчання в
школі (розвиток розумових здібностей дітей, творчої ініціативи);
- засіб естетичного виховання, засіб
розвитку художньо-творчих здібностей дітей;
- засіб морального виховання
(дитина розповідає про те, що її найбільше хвилює та цікавить).
У старшій групі ставляться такі завдання щодо навчання дітей творчої розповіді:
-
розвивати уміння
дітей складати сюжетні розповіді, казки, дотримуватися композиції викладу,
характеризувати персонажів казки або розповіді;
-
придумувати події,
які передують тим, що відтворені на картинах або є продовженням їх змісту;
-
вчити дітей виявляти творчу ініціативу,
придумувати продовження і закінчення розповіді, придумувати оповідання на тему,
запропоновану вихователем, складати зв’язний сюжет, застосовувати в мові образні слова, епітети, порівняння;
-
вчити придумувати сюжетні
й описові розповіді.
Залежно від
використаного на занятті матеріалу існують різні види творчих розповідей.
Проаналізуємо класифікацію творчих розповідей (за А.М.
Богуш) [5]:
1. Творчі
розповіді на наочній основі:
-
сюжетна розповідь про
іграшку (використовуються образні та дидактичні іграшки: башточки, матрьошки.
Спочатку вихователь дає дітям зразок розповіді, далі пропонує описати її: розповісти, як можна з нею гратися (дидактична
гра «Магазин іграшок», «Подарунок»), пізніше пропонується план розповіді);
-
розповідь за сюжетною
ігровою обстановкою (пропонується скласти невелику сюжетну розповідь про групу
іграшок за допомогою зразка розповіді, потім теми чи плану. Наприклад, тема «В
гостях у ляльки Каті». Діти розповідають, хто прийшов до Каті в гості, що
нового розповіла чи показала їм Катя);
-
розповіді-інсценівки (розповідь придумує дитина, при цьому
виконує три завдання: придумує сюжет, рухає іграшки по столу, розповідає
слухачам про дії іграшки, Е.П. Короткова рекомендує використовувати заводні та
музичні іграшки, а А.М. Бородич - роздавальний
матеріал);
-
придумування початку
або кінця подій, зображених на картині;
-
описові розповіді про
природу (розробила Н.Ф. Виноградова, спочатку діти розповідають про
конкретну пору року з опорою на наочність, далі - без опори
на наочність (наприклад, продовження розповіді чи казки, розпочатих
вихователем, складання розповіді чи казки на запропоновану тему).
2. Творчі
розповіді на словесній основі:
-
придумування кінця до
початку розповіді чи казки вихователя;
-
розповідь на тему,
запропоновану вихователем;
- самостійне
складання дітьми казок.
Розглянемо інші
види творчих розповідей (автор А. Пасічник) [15]:
1. Творчі
розповіді на наочній основі:
- сюжетна розповідь про іграшку
(про хлопчика або дівчинку, у яких нібито була ця іграшка);
- сюжетна розповідь про іграшку,
але з різними сюжетами (спочатку пропонується
реалістична розповідь, потім розповідь-казка про те, куди пішла лялька, з ким
вона зустрілася, які пригоди з нею трапилися);
- розповідь за сюжетною ігровою
обстановкою (наприклад, ситуація «Лялька захворіла». Діти повинні придумати і розповісти, чому лялька захворіла, хто
прийшов її провідати, про що їй розповідають подруги. Можна скласти цілу серію
невеличких розповідей («День народження ляльки», «Подарунки на день
народження», «Лялька пригощає гостей», «Гості веселяться» та інші);
- розповідь за сюжетною картиною
(розповідь включає в себе: події, які передують зображеним,
подія, зафіксована на картині, і наступні події);
- розповідь-мініатюра за
картинкою-сюрпризом (пропонується скласти розповідь за картинками з цукерок, на
яких зображені персонажі та місце події);
- розповідь за картинкою про
природу (вихователь дає дітям зразок опису однієї пори року, а дітям
пропонується уявити дії героїв іншої пори року і описати події);
- розповідь-роздум;
- розповідь-етюд (порівнюються
природні явища (зима і літо, річка
восени і весною).
2. Творчі
розповіді на словесній основі:
- продовження розповіді
вихователя (придумування кінцівки розповіді);
- розповідь на тему,
запропоновану вихователем;
- розповідь за планом вихователя;
- розповідь за опорними словами
(з опорою на наочність);
- розповідь про смішний епізод;
- розповідь за мотивами знайомих
художніх творів;
-казка-небилиця (вигадування
уявних ситуацій з казковими героями);
- складання творчої розповіді,
казки за власним сюжетом (створення казок «по колу»; написання нової казки з персонажами прочитаної;
пригадування, в яких казках живе певний персонаж; розповідання від першої
особи).
При складанні розповіді-повідомлення науковці
пропонують застосовувати логіко-синтаксичну
схему:
-
Початок повідомлення або експозиція - назва героя або
героїв, опис їх зовнішнього вигляду («Були собі… хто, де, з ким»).
-
Зав’язка - розповідь, коли, де відбувалася дія. («Одного
разу…»).
-
Кульмінація опису подій («Раптом…»).
-
Розв’язка - розвиток
дії, встановлення зв’язків між епізодами («Потім…» або «відразу ж» або «після
то, як…»).
-
Закінчення («З того часу…» або «так вони і стали…» або «і стали вони жити собі…»).
Орієнтовна структура заняття навчання творчої розповіді: [2]
1. Вступна бесіда.
2. Основна частина.
- початок (закінчення) розповіді;
- опорні слова до розповіді;
- запропонована вихователем тема;
- основа короткого літературного
тексту;
- поданий план;
- розповіді дітей, розповідь
вихователя.
3. Заключна частина.
На заняттях з
творчого розповідання використовуються загальновідомі основні прийоми:
- зразок (вихователь пропонує дітям замінити в своїх
розповідях деякі елементи зразка);
- план (наприклад, до теми
«Пригоди їжачка» пропонується такий план: Спочатку розкажіть, як їжачок
збирався на прогулянку, що цікавого побачив він по дорозі в ліс, і придумайте, що з ним трапилось);
- аналіз та оцінка.
Допоміжні прийоми:
- запитання;
- нагадування;
- вказівки;
- заохочення;
- підказка.
З метою
розвитку творчої уяви та активізації творчості дітей на заняттях використовують
специфічні прийоми навчання:
- спільне складання розповіді
підгрупами дітей (діти обох підгруп складають розповіді про один набір іграшок, а потім вирішують, хто буде їх розповідати);
- лексичні вправи на добір
епітетів, метафор, порівнянь, синонімів, антонімів («Як можна сказати про сніг?»
«Про березу?» «Про осінь?» «Підбери слова, протилежні словам холодний, похмурий» та інше);
- складання розповіді за
декількома картинами;
- складання розповідей-мініатюр, об’єднаних одним героєм («Оленка
прийшла в дитячий садок», «Діти показують Оленці свої іграшки», «Діти показують
Оленці свої малюнки»);
- читання перед групою;
- повторення розповіді товариша;
- запис та прослуховування
дитячих розповідей;
- оформлення розповідей у
книжечки-саморобки [15].
Мовленнєва
діяльність дошкільнят відбувається продуктивніше завдяки тому, що педагог
зрозуміло, чітко доводить до дітей навчальні завдання, вміло підвищує
активність малюків під час підготовки до розповідання, вчить реалізовувати у
мовленні творчі задуми.
Таким чином,
успіх роботи з навчання творчого розповідання залежить від особистості
вихователя, його умілого керівництва, зацікавленості дитячою творчістю,
здатності брати в ній активну участь, вміння правильно підібрати прийоми
навчання.
ПІСЛЯМОВА
Базовий
компонент дошкільної освіти передбачає оволодіння дитиною різними видами
компетентностей, у тому числі і монологічною компетентністю.
У методичних настановах обґрунтовано питання розвитку
монологічної компетентності у дітей дошкільного віку, охарактеризовано різні
види розповідей, розкрито структуру проведення мовленнєвих занять, подано
найбільш ефективні методи та прийоми у роботі з дошкільниками, які стануть у
нагоді як студентам, так і фахівцям дошкільної освіти.
Треба
зазначити, що оволодіння зв’язними формами висловлювання – це складний і
тривалий процес, що потребує вмілого керівництва педагога. Вчити дітей
розповідати – це значить формувати зв’язне мовлення. А
мовлення дітей розвивається в єдності з формуванням їхнього мислення. Є. Тихєєва
з цього приводу писала: «Перш за все і головним чином потрібно піклуватися про
те, що всіма засобами при підтримці слова сприяти формуванню в свідомості дітей
багатого і міцного внутрішнього змісту, сприяти точному мисленню, виникненню і
зміцненню значних за цінністю думок, уявлень і творчої здатності комбінувати.
При відсутності всього цього мова втрачає свою цінність і значення» [3].
Дошкільна
освіта має бути якісною, і педагог у повному об’ємі повинен виконати завдання
Базового компоненту дошкільної освіти. Адже, на думку психологів, зокрема Л.
Виготського, мовленнєвий розвиток потрібно починати у відповідний період, коли
психічні процеси перебувають на стадії становлення. Запізнюючись з навчанням ми втрачаємо
можливість скеровувати розвиток дитини у потрібне русло і регулювати цей
процес, реалізовуючи великі можливості дитини [3].
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Базовий компонент дошкільної
освіти (нова редакція) : Затверджений наказом Міністерства освіти і науки,
молоді та спорту України № 615 від 22. 05. 2012 р. / наук. керівник: А. М.
Богуш // Дошкільне виховання. – 2012. – № 7. – С.4-19.
2. Бенера
В. Є. Теорія та методика розвитку рідної мови дітей : навч.-метод. посіб. / В. Є.
Бенера, Н. В.
Маліновська. – Київ : Видавничий Дім «Слово», 2014. – 384 с.
3. Білан
О. І. Навчання розповідання з використанням наочності : старший дошкільний вік :
метод. посіб. / О.
І. Білан. – Тернопіль : Мандрівець, 2014. – 128 с.
4. Білан О. І. Художня ілюстрація
та зв’язна розповідь / О. І. Білан //
Палітра педагога. – 2008. – № 4. – С. 23-26.
5. Богуш А. М. Дошкільна
лінгводидактика : теорія і методика навчання дітей рідної мови в дошкільних
навчальних закладах : підручник / А. М. Богуш, Н. В. Гавриш. – 2-ге вид., доповн.. – Київ :
Видавничий Дім «Слово», 2011. – 704 с.
6. Богуш А. М. Мовленнєвий
компонент дошкільної освіти / А. М. Богуш. – Харків : Ранок, 2013. – 192
с.
7. Богуш А. М. Мовленнєво-ігрова
діяльність дошкільників: мовленнєві ігри, ситуації, вправи : навч. посіб. / А. М.
Богуш, Н. І. Луцан. – Київ : Видавничий Дім «Слово», 2012. – 304 с.
8. Витоки мовленнєвого розвитку
дітей дошкільного віку : програма та методичні рекомендації / укл. А. М. Богуш. – Київ : ІЗМН, 1997. – С. 97-112.
9. Впевнений
старт : програма розвитку дітей старшого
дошкільного віку / О. О. Андрієтті та ін.. – Тернопіль : Мандрівець, 2013. –
104 с.
10. Дитина : освітня програма для дітей від двох до семи
років / наук. кер. проекту : В. О. Огнев’юк; Київ. ун-т ім. Б. Грінченка. – Київ : Київ. ун-т ім. Б. Грінченка, 2016. –
304 с.
11. Дошкільна лінгводидактика : хрестоматія:
навч. посіб. / упоряд. А. М. Богуш. – Київ : Видавничий Дім «Слово», 2005. –
720 с.
12. Ігнатьєва С. А. Мовленнєвий
розвиток : четвертий рік життя / С. А. Ігнатьєва. – Харків : Видавництво «Ранок», 2011. – 96 с.
13. Ємець А. А. Навчаємо дітей
переказувати / А. А. Ємець, О. М. Коваленко.
– Харків : Вид. група «Основа», 2013. – 111 с.
14. Пасічник А. Казка як засіб
розвитку словесної творчості / А. Пасічник, В. Бєлова // Дошкільне виховання. –
2009. – № 10. – С.11-12.
15. Пасічник А. Системність у
навчанні творчого розповідання / А. Пасічник, М. Сафонова // Дошкільне
виховання. – 2009. – № 5. – С. 14-17.
16. Методика розвитку рідної мови
і ознайомлення з навколишнім у дошкільному закладі : навч. посіб. / А. М. Богуш, Н. П. Орланова, Н. І. Зеленко, В. К. Лихолєтова; за ред. А. М.
Богуш. – Київ : Вища шк., 1992. – 414 с.
17. Світ дитинства : комплексна освітня програма для
дошкільних навчальних закладів / О. М.
Байєр та ін..— Тернопіль : Мандрівець, 2015. –
200 с.
18. Українське
дошкілля : програма розвитку дитини дошкільного віку / О. І. Білан та ін.. –
Тернопіль : Мандрівець, 2013. – 264 с.
19. Шалімова Л. Л. Вивчаємо
українську мову : молодший дошкільний вік / Л. Л. Шалімова. – Харків : Вид-во
«Ранок», 2017. – 176 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар